ВОНА плакала краплинками роси..... Йшла крізь місто і ЇЙ було просто начхати на те, що навколишні озираються на НЕЇ, на те, що косметика потекла по блідим щокам, як чорнильні плями на папері в першому класі. Йшла в навушниках, де грала знайома до болю мелодія, що навіювала спогади.... ВОНА жила в своєму світі, де все було створено з рожевого скла, яке ВОНА так наївно сприймала за коштовне. І одного дня, в її чудовий світ просто хтось кинув камінь. ЇЇ росинові сльози омивали асфальт не тому, що її світу більше не існувало, а більше від безсилля... від злості на СЕБЕ за те, що вірила, що шматочки скла були справжніми діамантами...що розмальована стеля, це справжнісіньке небо з веселкою.... і в те, що штучні квіти мали аромат... БОЛІСНО..... Раптом скрипка в навушниках почала жалісливо вигравати тривожну мелодію... Від звуку серце почало пульсувати частіше, сильніше, майже виривалось з грудей. Крізь сльози вона побачила чарівні яскраві вогники.... Засвітився спочатку ЗЕЛЕНИЙ. ВОНА ніколи його не любила. Він не пасував до рожевого скла її світу. Тому вона просто зупинилась. Нічого не робила... і навіть на декілька митей ні про що не думала. Потім загорівся ПОМАРАНЧЕВИЙ. Сонце. Літо. Пляж. Будиночок на двох на березі моря. Захід сонця. Світанки. А потім прийшла пора ЧЕРВОНОГО.Красивий колір. Він був таким, якими були ЇЇ губи... якою була її ЛЮБОВ. І ВОНА рушила назустріч. Туди, де кохання, туди, де колір ЇЇ палкого серця. Скрипка. Крещендо... Ще і ще... Раптом тривожну скрипку обірвав звук коліс.... І все засвітилось блакитним....