Коли Ікар падав,
наврядше він згадував про закон -
безглуздий закон земного тяжіння.
Наврядше він думав про нього, бо
сер Ісаак Ньютон ще не відкрив його,
отже, цього закону не існувало в природі.
Але Ікар все-таки падав,
обпалене пір’я кружляло в повітрі,
розтоплений віск важкими краплинами
стікав його тілом разом зі шкірою
і зривався в безодню, униз, до землі.
Клятий закон працював як годинник,
не залишаючи жодного шансу
не тількі лупі, а й усьому волоссю,
усьому ікаровому іству.
Дарма, що маленького Ньютона
ще не було й у планах,
дарма, що про ту саму яблуню
ще не було і згадки,
дарма, що іх розділяли віки,
і з цим нічого не можна було зробити.
Ікар все падав і падав,
не маючи жодної гадки
про існування закону земного тяжіння.
Та якби він і знав про нього,
наврядше став би перейматись цим
в жахливу мить свого остаточного падіння.
Просто йому було дуже боляче...