моє ім’я на парканах міста,
твоє обличчя на його бігбордах.
ми ніби зроблені з одного тіста,
і це повітря для нас прозоре.
блакитним травнем, яблуневим серпнем
не утамуєш мої печалі.
на нас з тобою просто став конвеєр,
тому ми вийшли якісь невдалі,
якісь ми вийшли нетовстошкірі,
в очах – одвічне німе питання.
якщо воздасться усім по вірі,
хіба ми варті Його чекання?
отож, ти їдеш. світи відкриті.
(сліпі ландшафти душі не мають)
свою офіру щодня платити
і споглядати, як час спливає
я залишаюсь, а біг по колу
стає буденним і незупинним.
та я щаслива, і як ніколи,
бо хто насправді бува щасливим?
твоє ім’я у моїх зіницях
навік, неначе в граніті, відбилось.
тобі – воздасться, мені – проститься.
не може бути, щоб не простилось.